ოლგა, 37 - 18 мая 2012 22:49

[B]экзистенциализм[/B]

Вихідні я провела в Києві. Ми не бачились і не спілкувались цей час. Я підхопила потужну застуду і на два дні по поверненні випала з життя.

В понеділок ти перевозив речі до іншого помешкання, а ввечері ходив на пиво.

У своєму раковому mail`і наступного дня ти написав: «[I]у меня такое впечатление что я 100 лет тебя не слышал![/I]». Думаю, нікого б не здивувало побачення того ж вечора. Ти був online у skype’і, мені ж написав: «[I]я говорю с анжелой по скайпу![/I]». Ну, що тут скажеш? Я почекала. За півгодини відповіла: «[I]може я вже скоро засну, тоді до завтра![/I]». Ти погодився і далі говорив з Анжелою по skype’у.

Твій мейл наступного ранку починався зі слів: «[I]прости меня[/I]». Мені було так смішно! Не думаю, що ти би так щиро вибачався, якби я почала показувати вчора ввечері, кто в доме хозяин, і кому скілько говорити з Анжелою по skype’у.
Далі було бла-бла-бла, «[I]она мне позвонила как раз когда я шел с работы и попросила чтобы я зашел в скайп и поговорили. мы по сути с сентября так и не говорили толком[/I]». Ну, ладно, це я іще могла сприйняти. А далі «[I]мы так ржали сначала, потом она вспомнила нашу хату, потом начала плакать, потом мы делали планы и мечтали когда она приедет в [I]містоN.[/I] все как всегда упирается в деньги. ей щас тяжело, как и год назад в принципе. знаю что навряд ли она ко мне приедет, но мы хотя бы поговорили. рассказывала про свою очередную любовь, влюбилась она конечно в другого уже преподователя. вот мне и пришлось ее выслушать…[/I]» А в мене розширювалися очі все більше і більше, і я вже починала сумніватись, хто твоя дівчина: чи іще я, чи уже ні.
Можна було відповісти тисячею вибухових обвинувачень, можна було закотити істерику, або надутись, замовкнути і лопнути від злості. Але так зробила б інша - пихата, самовпевнена і недалекоглядна. Я - витримала паузу (яке щастя, що на mail`и не потрібно відповідати одразу, особливо у робочий час, хто там знає, чим ти і як довго займаєшся) і відповіла: «[I]Да ладно, не извиняйся, я тоже люблю своих друзей. Ведь любви приходят и проходят, а они остаются в жизни и нам с ним все равно общаться, и делиться наболевшим, и спрашивать совета, и поддержку в итоге нам всегда окажут они[/I]».
Ти: «[I]дякую шо ты мене понимаешь и не закатываешь истерики. ты мой самый лучший друг[/I]».
Ну хіба це не мило? (Не те, що soap, а те, що sweet )) Чи отримала б я таку відповідь за будь-яку іншу, більш звичну у суспільстві і передбачувану, реакцію?

Чого насправді хочуть чоловіки?
Не буду оригінальною, роблячи спробу відповісти на це запитання. Але як випливає із мого трохи понад десятирічного досвіду, чоловіки прагнуть «невыносимой легкости бытия».
На різних етапах свого розвитку та на різних етапах стосунків я практикувала усілякі підходи. І всі мої результати усіх моїх досліджень зводяться до загального висновку, що тим більше від чоловіка отримаєш, чим краще створиш для нього ілюзію, що ти від нього нічого не вимагаєш.
Чоловіки люблять легкість і відсутність проблем у подружки, або щоб вирішення проблеми було можливе тільки через них, але щоб воно було для них необтяжливим і в той же час виглядало надскладним і над (для мене і публіки) важливим. А ще вони дуже люблять, щоб їх хвалити і їм лестили.