льова, 37 - 10 августа 2012 14:58

СОНЕЧКО ПІД ПАРАСОЛЬКОЮ, МІЙ СЮЖЕТ ВИРВАНИЙ З ЖИТТЯ
Маленька душа під парасолькою. Час незупинний, він безупинний, як день та ніч, які завжди зустрічаються зранку та ввечері. Час летить як стрілка мого годинника, йому все одно хто я, що надуші у мене?, йому все одно, живу я чи просто існую. Та час, який вже пройшов, не повернути, нажаль ті помилки, які були допущенні іноді виправити не можливо. Та іноді чомусь було важко та гірко. Закриваючи очі я шепотів, просив час зупинитися, хоча б на хвилинку, та все було марно. Той шепіт який іноді долинав з душі, голос який просив мене не здаватися коли було важко та плачевно на душі, мені здавалося, що я просто не можу пройти скрізь прозору стіну, яка стояла моєю перешкодою та в яку я бився допускаючи ті самі помилки, бився та бився в ту саму прозору стіну… Сон, вірвавшись однієї ночі змінив мене та дав мені відповіді на мої питання, які мучили мене багато років не даючи просто іти далі. Однієї ночі я довго не міг заснути, мої проблемні питання не давали мені спокою та просто сил заснути, чому і звідки, нащо і про що, чому іноді можна було зробити так та все було іноді навпаки, ці думки не давали мені заснути, але сон брав своє, він неначе брав у свої обійми, неначе нашіптував мені засни, засни, мої очі повільно закривалися, та через якусь мить я відкрив їх протираючи і не міг зрозуміти де я, що зімною сталося, потихеньку я намагався роздивитися все навколо, я лежав на чомусь твердому, тихий, прохолодний вітерець дув мені по обличчю та підвівшись наколінна, я через якусь мить вставши на ноги, почав все роздивлятися навколо, та крім широкої дороги яка була чорною , потріскуватою, яка простягалася та здавалася мені безкінечною, де по узбіччю двух сторін дороги простягалося поле засіяне зеленою травою. Через деяку мить я обернувшись назад, недалеко від себе побачив маленьку дівчинку, яка стояла напроти мене та спостерігала за мною і її погляд був спрямований лише намене, вона не відриваючи своїх очей лише дивилася на мене, а я неначе зачарований, стоячи намагався зрозуміти хто ця дівчинка, чому серед поля вона сама? Я своїм поглядом роздивлявся її та мовчки намагався зрозуміти. Незнайомка стояла у чорному плащику з парасолькою у руці, у неї було чорняве довге волосся та світло голубі очі. Вона просто стояла посеред дороги недалеко від мене, і мовчки спостерігала за мною. Ми довго стояли один напроти одного, мовчки намагаючись зрозуміти хто ми?, вона наче вивчала мене, а я її, через деяку мить я почув схлепіт дівчинки, яка почала плакати. Я побачив сльози які швидко скочувалися з її обличчя, плач ставав ще сильнішим. Я піднявши голову до неба помітив, що почав накрапати дождь який, що хвилини ставав сильнішим. Вона відкрила парасольку, мовчки стоячи під нею і уважно спостерігала за мною. Дождь ставав сильнішим, і я вже трошки змок, ось я почув шепіт дівчинки, яка прошепотівши мені попросила мене підійти та стати під її парасольку, я вагаючись підійшов та став поруч з нею. А дождь пустився ще більшим та через деякий час він перестав іти, - просто моросив. Стоячи поруч під парасолькою ми довго мовчали та просто намагалися зрозуміти хто ми? Через якусь мить дівчинка прошепотіла: «Візьми мене за руку, візьми!», я несміливо простягнувши руку взяв її руку. Дівчинка міцно взялася за мою долонь та жжала її. Знову, пустився дождь та вже почало темнішати, а ми стояли під парасолькою. Через мить вже було темно, маленька дівчинка відпустивши мою руку дістала зі своєї кишеньки маленьку свічечку та запалила її. Стало світліше та дуже тихо - тихо навколо. Ми досі мовчки стояли, іноді передивляючись один на одного та швидко відводили голови, наче нам було все одно хто є хто. Через якусь мить дівчинка обернувши свою голову до мене прошепотіла: - «Обійми мене, будь – ласка». Я взяв з її руки парасольку, а другою рукою несміливо обійняв її до себе, вона поклала свою голівку мені на плече, і дивилася мені в очі наче щось там намагалася знайти. Та через якусь мить свічечка загасла, стало зовсім темно, дівчинка перелякавшись ще дужче обійняла мою шию та прошепотіла, я не відпущу тебе , не відпущу. Вона попросила: - «Скажи мені що я не одна, що комусь потрібна. Обійми мене та не кинь!» Я дрожащими руками відпустив парасольку з рук та ще міцніше обійняв дівчинку, я чув її тихий плач, вона обійнявши мене міцно, шепотіла. Чому я одинока як іти? Я від страху, ще дужче обійняв дівчинку, та прошепотів: «Не плач маленьке сонечко, не плач я поруч, ти не одна, повірь мені». «Аде твої батьки, чому ти одна націй дорозі, я не можу зрозуміти?», дівчинка обернувши свою голівку до мене довго дивилася в мої очі, та прошепотіла: «у мене немає батьків, я одна однісінька, самотня як і ти». У цей момент мені здалося, що вона читає мої думки та знає все, що болить у моїй душі, я здивовано прошепотів хто ти дівчинко?, вона довго мовчала та через якусь мить прошепотіла, я, я це ти , ти це я. Я здивовано ще дужче обійняв її своїми тремтячими руками та довго мовчав. Ніч вже наче минала. Ставало світати. Дождь вже переставав іти, а вона не відпускала мене зі своїх обіймів, та через якусь мить, дістала зі свого чорного плащика щось у кулачку сильно зжавши та простягла мені свій кулачок вона поклала у мою долоню щось, попросила не дивитися поки що. Вона ще якусь мить дивилася мені у мої очі, а потім поклала свою голівку мені на моє плече прошепотівши, ти це я, я це завжди будеш ти, на мить повільно закривши очі та відкривши їх, я уже непобачив її. Вона наче десь зникла, та оглядаючись навколо, я нікого не помітив, крім себе, на великий, широкій дорозі серед зеленого поля. Вставши з колін на ноги, я ще раз обернувся назад, з надією, що я знову побачу маленьку дівчинку у чорному плащику з пара�

• 
• 
•